Як "книгочитач" Мішико став господарем для українських біженців

31-річний Мішико Мумладзе – вчитель. У школі він викладає громадянську освіту. Декілька років тому вони з дружиною взяли на себе дуже важливу місію і заснували в Кутаїсі дитячий літературний клуб “Книжкове покоління”. Що відбувається в цьому клубі? — питаю Мішико. А він мені відповідає лише двома словами – “читаємо книжки”. Так, усе так просто. Діти ходять на літературний гурток і читають книжки, які вони могли б не прочитати під час звичайного навчання. Вони читають книги вголос, а потім довго дискутують про героїзм, любов, ненависть, дружбу, ворожнечу, вірність і підтримку, про які йдеться в цих книгах.

Так у літературному клубі заговорили про війну. Про війну, яка почалася після широкомасштабного вторгнення Росії в Україну наприкінці лютого минулого року і яка досі не закінчилася.

Мішико каже, що більшість дітей, які займаються літературним гуртком, ще навіть не народилися у 2008 році, під час Серпневої війни, тому він вирішив провести паралель між цими двома подіями – Серпневою війною та нинішньою війною в Україні, зрозумілою дітям мовою:

“Головне було усвідомити, яку загрозу для нас і України становить Російська імперія. Соціальні мережі змінили багато речей. Ці діти вже бачать на власні очі те, що відбувається в Україні. Пояснювання їм, що все це сталося з нами 15 років тому, і що Росія робила в Грузії те саме, що і в Україні, вочевидь, викликає у них співчуття та розділення труднощів українців”.

І ці розмови дали свої результати. На початку березня минулого року, коли Мішико разом з активістами з Кутаїсі планували низку акцій та заходів на підтримку України та українців, серед учасників цих акцій були й маленькі літературні гуртківці: “Вони принесли свій одяг, іграшки та роздавали українським дітям”, – каже Мішико.

Вранці 24 лютого 2022 року, коли збройні сили Російської Федерації вторглися в Україну, Мішико відчув ті ж емоції, що й 15 років тому, 7 серпня, коли російські війська вторглися в Грузію:

“Я добре пам’ятаю той період, 2008 рік. Я зрозумів, що в Україні ще важче, і було відчуття, що у них зараз відбувається те, що сталося з нами 15 років тому, і, головне, я зрозумів, що не виключено, що ми знову можемо бути наступними в черзі крайньої агресії. Це був і страх, і людське співчуття, що потрібно було прийняти людей, які тікають від війни, які дуже скоро потрапили до нас, допомогти їм, чим можемо”.

“Безкоштовний магазин” на вулиці Тбіліській

Мішико та його друзі, які брали активну участь в акції підтримки України, We Stand for U, окрім акцій солідарності, вирішили зібрати продукти, одяг та речі першої необхідності та відправити в Україну гуманітарний вантаж.

Кількість бажаючих допомогти Україні та українцям була настільки великою, що кутаїсці не тільки зібрали вантаж для відправки в Україну, але навіть зібраних речей вистачило для біженців, які приїхали до Кутаїсі з України:

“Невдовзі після початку війни в Кутаїсі з’явилися перші біженці. Люди, які, по суті, втекли лише з купкою одягу, нічого не знали і змушені були починати життя з нуля в цьому чужому місті. Після того, як ми відправили наш гуманітарний вантаж з Батумі в Україну, ми побачили, що у нас ще залишилося багато одягу, їжі та речей першої необхідності. У той же час до Кутаїсі приїжджали біженці, які потребували всього цього, тож ми зараз націлили на них свої стрілки”.

У будинку Мішико, на вулиці Тбіліській 37, був створений т. зв. безкоштовний магазин, куди ходили біженці з України та вибирали речі, які їм були потрібні: 

“З допомогою українців ми відсортували речі, розставили їх і перетворили на простір, де впорядковано розмістили речі першої необхідності, їжу, одяг, наприклад, за віком, сезоном, і людям було б легше вибирати те, що їм потрібно. До нашого т. зв. безкоштовного магазину приходили не лише українці, а й місцеві, які потребували допомоги”.

Т. зв поставки безкоштовного магазину не припинялися:

“Про цей простір знали всі, звичайні громадяни забезпечували нас поставками, у нас було все, що потрібно. Іноді навіть сміялися, бо приносили такі продукти, наприклад, як горілку, чурчхели”.

Окрім “Безкоштовного магазина”, кутаїські активісти також створили т. зв “Мініатюрний притулок”:

“Ми змогли знайти кошти, і коли один наш співгромадянин безкоштовно дав нам приміщення, ми там облаштували чотири спальні. Зробили ремонт у кімнатах, купили побутові речі. У цьому притулку родини залишалися на декілька днів, а потім, як тільки вони знаходили постійне місце проживання, ми перевозили їх туди”.

Також Мішико та його друзі допомагали працевлаштуватися біженцям з України:

“Ми працевлаштували в кондитерську молоду жінку, яка приїхала в Кутаїсі з трьома дітьми, мала свою кондитерську в Україні і добре знала цю справу. Після цього разом з іншими українцями вона почала прибирати будинки і добре влаштувалася”.

Якщо у руках немає зброї...

“У Кутаїсі ми себе не осоромили, ми допомагали цим людям, чим могли“, — каже мені Мішико і продовжує, “українці дуже скоро повернуться в свою країну, і я хочу, щоб вони пам’ятали про нас добре. Українці, які тут проживають, вже адаптувалися до міста, на їхньому боці стоїть багато місцевих організацій. Також ми часто проводимо дитячі заходи, запрошуємо українців і відчуваємо, що ця підтримка для них дуже важлива”.

Понад півтора року після початку війни Мішико ні на секунду не вгамувал тих почуттів, які його охопили в перші місяці війни. Каже, читання українських новин кілька разів на день перетворилося на "хронічний стан".

“Зрозуміло, що час бере своє і гасить емоції, замінюючи їх іншими новинами, але я можу з упевненістю сказати, що ми все ще в більшості людей, які все ще вболівають за Україну, ми все ще переживаємо за них так само, як і в перші дні. Я вірю на 100%, що від результатів війни в Україні може залежати майбутнє нашої країни, питання її існування чи ні. Тому я ще більше намагаюся, щоб люди вірили, що перемога українців буде і нашою перемогою”.

Серце Мішико розривається від одного – він не може воювати разом з українськими та грузинськими бійцями на війні. Чесно каже, що не думав йти на війну, бо не хотів, щоб “недосвідчений солдат” став чиїмсь тягарем. Однак він також каже, що окрім бойових дій на передовій є інший спосіб долучитися до процесу виконання на території України важливої ​​для українців і грузин роботи:

“Громадський активіст Гіга Макарашвілі планує дуже хороші проекти в Україні, наприклад, побудувати дитсадок у Бучі, зробити сквер в Ірпені, і я думаю, що якщо буде така потреба і мені дадуть можливість, я буду радий піти і допомогти їм”.

До цього, оскільки Мішико не тримає зброї в руках, він вважає, що найкраще, що міг зробити, це допомогти українцям, які приїхали до Грузії:

“Зрозуміло, що це не може зрівнятися зі справою грузинських воїнів, але принаймні я сприяю перемозі українців, яка буде і нашою перемогою”.