“Вони знають, що я ніколи не залишу їх самих у цій війні”, – Мзія Кеделідзе, лікарка для українців з Батумі

Україна – друга батьківщина Мзії. Її чоловік родом з Донецька. Україна, разом із Грузією, є батьківщиною двох її дітей. Вона має друзів, колег, соратників в Україні. Тому нікого не здивувало, що 24 лютого 2022 року, коли Росія вторглася в Україну, і там спалахнула широкомасштабна війна, Мзія Кеделідзе поринула з головою в акції та заходи солідарності на підтримку України та українців.

З головою - саме цим словом виражається стан, в якому з 24 лютого 2022 року опинилася лікар за фахом Мзія Кеделідзе. З клініки на акції, з акцій додому, з дітьми, з дому знову в клініку, з пацієнтами, після пацієнтів - у штаб, де збирали гуманітарний вантаж для українців, зі штабу знову в клініку, і так безперервно протягом днів, тижнів, місяців:

“Іноді я запитую себе, як мені це вдається? Як я справляюся? Але мені це вдається, за допомогою друзів та близьких”.

Мзія добре знає Україну та українців. Після серпневої війни 2008 року, коли Грузія знову стала об’єктом російської агресії, Мзія з чоловіком і дитиною поїхала до Донецька. Вона провела в Україні майже шість років, але в 2014 році там почалася російська агресія, і в 2015 році знову повернулась до Батумі.

У 2014-15 роках вона ще жила в Україні, коли вперше спробувала себе у волонтерській діяльності:

“Ми збирали одяг, військову форму, продукти харчування для бійців, які брали участь у бойових діях, разом зі мною працювали й інші грузинські волонтери. Тоді я вперше відчула, що означає боротися за одну ідею зі спільним ворогом, і не відмовилася від цієї боротьби донині”.

24 лютого минулого року, щойно в Україні почалися бойові дії, поширилися новини про бомбардування міст, перші жертви, спалені домівки та села, Мзія разом зі своїми соратниками почала дбати і думати, як допомогти українцям, яким вже було зрозуміло, що попереду на них чекає довга боротьба:

“Ми швидко створили т. зв Штаб дій у Батумі. У мене як у лікаря був список того, медикаменти якого типу були необхідні в Україні на той момент, і ми почали збирати ці медикаменти. Потім вже й первинні предмети споживання, дитяче харчування. Тоді Батумі виявив дивовижну солідарність, ми зібрали кілька тонн вантажу і відправили його в Україну”.

Проте було зрозуміло, що одним гуманітарним вантажем, який відправили в Україну, діяльність батумських волонтерів не завершиться. Невдовзі біженці з України разом з іншими містами Грузії дісталися й до Батумі.

Паралельно з кількамісячними програмами, запропонованими українцям Урядом Грузії, яких було недостатньо через кількість та потреби біженців, волонтери та Мзія разом з ними почали дбати про житло біженців, надаючи їм основні предмети першої необхідності та продукти харчування:

“Ми пофарбували всі двері, які можна було пофарбувати”, — розповідає мені Мзія, яка протягом кількох місяців допомагала біженцям з України з житлом — жінкам, дітям і людям похилого віку — і працевлаштуванням.

“Яку з них мені пригадати? Історія кожного була настільки дивовижною, настільки важкою та драматичною, що, з одного боку, розум намагається забути, а з іншого боку, ми не маємо права її забути”, — каже Мзія і, затримавшись на кілька секунд, починає оповідати надламаним голосом:

“Кого я пам'ятаю? Кого я пам’ятаю - я пам’ятаю 17-річного хлопця з Маріуполя, у якого забрали сім’ю, і він за допомогою спільних друзів дістався до Батумі. Там хлопець навчався у морському училищі. Ми змогли зробити так, що він закінчив навчання тут, у Батумі. Як тільки досяг повноліття, він повернувся в Україну і пішов на військову службу.

З Маріуполя прибув ще один моряк. Молодий чоловік. Сім'ю вирізали на його очах. Він був у найгіршому стані. На його реабілітацію нам знадобився рік. Як тільки він став на ноги, повернувся в Україну і зараз воює на передовій”.

Хто ще пам'ятає Мзію? Перший українець, який народився в Батумі:

“Для мене, в першу чергу, як для жінки, потім як для лікаря, було дуже важливо розмістити вагітних жінок з України. На щастя, до цього процесу долучилися багато клінік. Жінки скористалися безкоштовними послугами. Коли народився перший українець, ми так раділи, разом плакали і сміялися. Ми вже не знали, як виражати свої емоції”.

Мзія також допомагала біженцям з України адаптуватися в Батумі та знайти роботу. Тим біженцям, яким тимчасово відрізали шлях повернення на батьківщину, потрібно було знайти роботу:

“Ми з моїм другом Гено Тебідзе ходили по різних об’єктах, меблевий цех, ательє з пошиття одягу, магазини, ресторани, кафе, родичі, знайомі, які, як ми сподівалися, нам допоможуть, ми нікого не залишили. Біженцям, які залишилися тут, доводилося шукати роботу, щоб зводити кінці з кінцями. Скільки можна жити в надії на допомогу? Ці люди теж не хотіли дивитися в чужі руки. Я рада і пишаюся тим, що багато хто з них дійсно знайшли свою справу. Хтось відкрив салон, інші почали працювати в кафе і ресторанах, в спортзалах”...

Важливим викликом для Мзії та її друзів була допомога грузинським добровольцям, які сьогодні воюють проти Росії в Україні.

Саме з цією ідеєю вони вкотре об’єдналися, провели два благодійні аукціони та на виручені кошти закупили позашляховики:

“В обох аукціонах брали участь грузини, українці, білоруси. Українську сторону на цьому аукціоні представляла кримська татарка Ленура Мелгазьєва. Загалом ми зібрали значну суму. На частину цієї суми ми закупили різну військову техніку, а також за допомогою білорусів придбали в Польщі три автомобілі типу джип, які були оснащені відповідним обладнанням і відправлені в Україну, нашим грузинським бійцям”.

Солідарність жителів Батумі є справді взірцевою. З особливими емоціями Мзія згадує акцію і концерт, що відбулися в Батумі 24 серпня минулого року і були присвячені Дню Незалежності України. Одним з організаторів цього заходу була Мзія та її друзі:

“Тоді ми зіткнулися з деякими проблемами з боку мерії, в останній момент вони відмовилися дати нам сцену, але весь Батумі встав на ноги, прийшло багато людей, і врешті-решт вийшов надзвичайний захід”.

Війна в Україні не пройшла без втрат для Мзії. У жовтні минулого року її друг Михаїл Капланішвілі загинув на передовій:

“Ми з Мішею були однодумцями, друзями. Я разом з ним брала участь у багатьох антиокупаційних акціях. Його смерть для мене дуже важкий удар і біль”.

Незабаром мине два роки від початку війни в Україні. Фактично потік біженців з України до Грузії вже не прибуває, але на сьогоднішній день в Батумі проживає кілька сотень сімей біженців з України, серед яких понад 2400 дітей. 

Попри те, що сім’ї вже більш-менш адаптувалися до міста, облаштувалися, влаштувалися на роботу, діти почали вчитися, Мзія все ще крутиться навколо них:

“Правда, не так інтенсивно, як у перші місяці, але у нас є спільний “чат”, вони знають, що якщо у них будуть якісь труднощі, вони можуть мені написати, і ми їм чим можемо, допомагаємо. Вони знають, що ніколи не будуть самотніми у цій війні”.

Війна закінчиться перемогою України. Мзія вірить у це. Вона навіть не розглядає інший кінець:

“Ми пройшли Абхазію, ми пройшли війну 2008 року і знаємо, що означає, коли ти воюєш проти Росії. Розгром Російської імперії – це місія і України, і Грузії сьогодні. Ми знаємо, що Україна є щитом між Росією та Європою. Якщо Україна програє, то Європа також програє, а Грузія тоді втратить території, які, як я вважаю, тимчасово окуповані Росією. Надія на те, що ми коли-небудь повернемо ці території – в Україні. Це наша реальність, тому наші хлопці воюють в Україні, і тому ми воюємо тут, у Грузії, як можемо, як у нас виходить”, – каже Мзія, лікарка, яка з 24 лютого 2022 року до своєї нелегкої та відповідальної професії додала ще одну, не менш складну та важливу справу – волонтерство, і не збирається залишати її до перемоги.

Підготовлено Dopomoga Ukraini