“Я не сповільнилась, не втомилась” – боротьба волонтерки Софо за українців

“Мене звати Софо і я хочу вам допомогти”, - з цими словами Софо на початку березня 2022 року прийшла до одного з готелів Тбілісі, де тимчасово перебували українські внутрішньо переміщені особи, які дуже потребували допомоги. Так Софо Херхеулідзе почала займатися волонтерством, яке стало для неї стилем життя. 

Софо працює на державній службі. Вона докторант Університету Грузії, у неї є чоловік і двоє маленьких дітей. Цілий день вона присвячує роботі, після роботи - діти та докторська, але, незважаючи на насичений щоденний графік, за ці 14 місяців вона жодного разу не думала залишити справу, якою займалась з березня 2022 року, після вторгнення російської окупаційної армії в Україну. 

Софо не рахує, кому і чим вона допомогла, і не очікує ні від кого подяки, але однією з причин, чому вона каже, що не має права відмовитися від волонтерської діяльності, є повідомлення, які вона й досі отримує від вдячних українців, яким вона допомогла за останній рік. 

“Саме це є моєю головною рушійною силою, яка не дозволила мені припинити волонтерство. Такої щирої подяки я ще ні від кого не отримувала, яку й досі отримую від українців. Вони вітають мене з усіма святами, запитують, як мої справи, як моя родина. Навіть сьогодні прибувають подарунки із Запоріжжя, Києва. Більша частина цих людей, на щастя, мирно повернулася до України, хоча я й досі не припиняю з ними спілкуватися. Україна і допомога українцям все ще є дуже важливими в моєму повсякденному житті. Я не сповільнилась. Я не втомилась.  У якийсь момент я запитую себе, чи зможу я ще? Але відповідь на це питання одна, я не маю права зупиняти цю справу”.

Хто чим міг…

Рік тому, коли в Україні розпочалася війна, у Грузії спалахнув волонтерський рух. Багатьох людей об’єднувала одна головна мета – хто чим міг, таким способом допомагав людям, які приїзали з України. Серед них була і Софо. 

“Що вам потрібно, чим я можу вам допомогти? Це було перше запитання, коли я прийшла до українців, які зупинялися в одному з готелів”, - згадує Софо. Софо вирішила виступити в ролі свого роду посередника і дати можливість тим, хто хоче допомогти українцям:

“За своєю професією я маю багато контактів з різними компаніями, маю велике коло знайомих. Я намагалась з’єднувати українців з тими, хто мав можливість і хотів хоч трохи допомогти, і це дійсно дало результат”. 

Найважчі емоції залишилися у Софо в ті ночі, коли вона на власному автомобілі зустрічала людей із різних міст України та відвозила їх до помешкання. Вона пам'ятає кожного із них. Вона пам'ятає всі діалоги і почуття, які відчувала в той момент:

“У березні минулого року дуже багато людей приїхало з України – з Харкова, Маріуполя. Були люди, які безоплатно пропонували українцям свої квартири. Крім того, тоді також діяла програма мерії, і біженці з України мали можливість безоплатно проживати в готелях. Я взяла на себе зобов'язання зустрічати людей з України і розміщувати їх. Ми, волонтери, були на зв’язку між собою і робили все, що могли. Оскільки у мене є машина, я їздила зустрічати біженців з України, і моя родина мені в цьому допомогла. У мене був випадок, коли я зустріла літню пару. Я відразу зрозуміла, що їм потрібна медична допомога, і відвезла їх безпосередньо в клініку. Клініки обслуговували деяких із цих людей цілком безкоштовно”. 

Особливо Софо запам’яталася історія роз’єднаної війною родини, яку вона зустрічала в Тбілісі серед ночі:

“Коли вони сіли в машину, вони сказали, що наші телефони вже давно не працюють, після того, як ми провели два місяці в підвалі, ми нічого не знаємо про рідних, чи могли би Ви позичити нам свій телефон. Вони подзвонили до своєї дитини, і ми всі разом плакали, бо звідти дитина думала, що матері вже немає в живих, а мати тут нічого не знала про своїх дітей. Пам'ятаю багато таких тяжких історій. Серед них онкохвора, у якої, коли я її зустріла, були дуже сильні болі, і вона потребувала невідкладної медичної допомоги”, - Софо навіть сьогодні не може розповідати ці історії без емоцій, і її голос стає хриплим. 

Невдовзі поширилася інформація про те, що Софо була однією з активних помічниць для людей, які приїхали з України. Телефонували і просили допомоги навіть із міст Грузії, де Софо нікого не знала:

“Я й досі не знаю, як ці люди знаходили мене. Це було схоже на ланцюжок. У мене був один випадок, що в Кутаїсі, де я не маю знайомих, дали мій номер українській родині в банку. Ці люди самі поділилися між собою номерами, сказали, що в Тбілісі є дівчина, можливо, вам варто з нею зв’язатися, і вона допоможе вам”.

Я сприйняла це так – це моя боротьба, яку я маю пройти, як можу

У житті Софо нічого не змінилося і зараз. Вона і сьогодні допомагає людям з України, як і рік тому, коли все було охоплено темою України. Каже, оточуючі думали, що ця справа з часом втомила би її, відійшла б на другий план, а виявилося все навпаки:

“Коли дзвонить людина і каже, що у неї хвора дитина, і їй сказали, що я можу їй допомогти, як їй сказати, що ви знаєте, я вже кинула цю справу і нічим не можу вам допомогти. Крім того, ці люди потребують не лише житла, їжі, одягу, медичної допомоги. Ці люди потребують заохочення та підтримки. Сьогодні вранці мені подзвонила одна моя подруга, українка. Їй просто потрібно було поговорити, тому що обидва її сини воюють в Україні, і вона дуже сильно хвилюється. Таким людям також потрібна допомога. Йдеться не лише про фінансову допомогу. Треба багато про що думати, щоб не прогадати, комусь потрібен лікар, комусь психолог, і потрібно з’ясувати, до кого можна звернутися. Залежно від мого режиму це важко, але я зрозуміла, що мені справді подобається цим займатися - хочете називайте це волонтерством або активізмом, я вважаю, що для мене, звичайної громадянки Грузії, ця робота дуже важлива. Я так розумію – від усього цього, громадянської активності та громадянської самосвідомості залежить прогрес і успіх моєї країни”.

Для Софо особливо важливо психологічно реабілітувати дітей, які приїхали з України, звільнити їх від найгірших емоцій, які діти пережили перед приїздом до Грузії. Для досягнення цієї мети вона бере активну участь у проекті, який опікується покращенням психоемоційного стану дітей:

“Це дуже болюча тема для мене як матері двох дітей. У дітей з України були страхи, багато з них перестали говорити. Ми зрозуміли, що для дітей дуже важлива психологічна підтримка. Ми зі співачкою Ніно Катамадзе, з якою дружимо, зробили проект – арт-терапія для дітей. Це дуже суттєво і знаменно для нас, що спочатку на заняттях діти в основному малювали лише на тему України, інших тем для них не було, солдати, танки, підвали, снаряди. Сьогодні їхня ситуація вже змінилася, і їхні малюнкі стали світлішими. 

З цієї точки зору для Софо особливо цінна діяльність кожного волонтера, з яким їй довелося спілкуватися протягом останнього року. Особливо емоційно для неї в цьому процесі було залучення переселенців з Абхазії:

“Я хочу подякувати кожному волонтеру, тому що незнайомі люди, з якими я раніше ніколи в житті не перетиналась, як тільки я писала, що нам потрібна допомога, абсолютно безкорисливо допомагали нам і допомагали цим людям. Я особливо вдячна переселенцям з Абхазії, які виявили неймовірну солідарність з українськими переселенцями. Хто, як не вони, добре знає, що таке бути переселенцем, що означає війна з Росією. Ось як я це все сприймаю. Оскільки я фізично не в змозі воювати на війні, і оскільки я знаю, що Україна бореться з нашим спільним ворогом, то моя боротьба така, боротьба стоячи поруч, і я маю пройти її як можу”.

Підготовлено Dopomoga Ukraini