“Війна триває, ми їм ще потрібні”, – Маріам, подруга українців із Самегрело

Саша, Сашка, Великий Олексій, Влад, Альона, Микола, Руслана... Маріам пам'ятає, як звали кожного, кожну історію, хто чим займався і який шлях пройшов  до приїзду в Грузію. Вона пам’ятає відчуття, коли 12-річна Сашка написала на аркуші зошита для малювання єдине слово “дети”, і клубок застряг у неї в горлі. Коли Сашка з родиною покидала розбомблене місто, вони вірили, що якби російські військові побачили цей напис на машині, то не відкрили б вогонь по їхній машині... 

Маріам Січінава, громадська активістка, живе в Самегрело, Зугдіді. На неї сподіваються в містах і селах. Навіть під час пандемії ковіду Маріам та її друзі надавали допомогу багатьом родинам. Тому, коли в Самегрело з’явилися перші біженці з України, місцеві звернулися за допомогою до Маріам.

Перші біженці в Самегрело

Війна в Україні розпочалася близько півтора місяця тому, коли в село Хета муніципалітету Хобі приїхала родина з Донецька. Чоловіка та дружину з неповнолітньою дитиною прихистила одна із сімей, однак, окрім притулку, родина потребувала й іншої допомоги. Місцеві жителі Хобі прийшли до Марім за допомогою:

„Нас попросили, якщо ми можемо, допомогти речами першої необхідності, будь то їжа, ліки чи одяг. Ми почали збирати гроші для цієї родини через соцмережі. Люди виявляли таку солідарність, навіть роздавали їжу зі своїх запасів“...

Невдовзі Маріам та її друзям вдалося працевлаштувати чоловіка та дружину на одну з компаній в Хобі:

„Ми написали пост у соцмережі, що жінка працювала менеджером з продажу і шукає роботу. Адміністрація блокового цеху в Хобі відгукнулася і працевлаштувала чоловіка і дружину. Її чоловік був родом з Грузії, він ще був дитиною, коли переїхав в Україну після війни в Абхазії. З тих пір, як ми допомогли першій родині, я долучилась до цієї справи. Ті, хто знає мене і мали зі мною контакт, або навіть знають здалеку, знають, що якщо в місто чи область приїжджає нова родина з України, то їм потрібно мене повідомити, а буває, зв'язуються, розповідають, що їм потрібно, як їм можна допомогти“...

Маріам каже, що до Самегрело приїжджають ті біженці з України, у яких були родичі або з Самегрело, або з Абхазії:

„Дуже багато біженців з Абхазії переїхало в Україну, і Україна прийняла цих людей серцем. Саме тому ми повинні були прийняти цих людей і допомогти їм, як вони свого часу допомагали нам.“.

Так до Самегрело приїхала жінка з обмеженими можливостями, Альона, разом з 7-річною дитиною. Її чоловікові було 7 років, коли після війни в Абхазії він із родиною переїхав до України. Зараз він воює в Україні.

Маріам та її друзі також допомогли Альоні:

„Ми чули, що Альона дуже добре пече. На базі „Байя“ Альоні виділили пекарню, де вона готувала паски до Великодня. Ми поширювали інформацію про паски Альони в соцмережах, і був такий відгук, що зрештою було продано 560 пасок“.

Сподіваючись на підтримку Самегрело, 24-річний футболіст з Маріуполя приїхав до Зугдіді, який зупинився в будинку свого колишнього одноклубника:

„У цього хлопця було повноцінне життя у своєму місті, дивлячись на його фотографії, ми наочно бачили, як російський танк і снаряд можуть за секунду змінити життя людини, знищити її. Грав у футбольному клубі “Маріуполь”. Він приїхав у Самегрело, тому що у нього був друг із Зугдіді, який декілька років тому грав у футбол у Маріуполі, і саме він притулив у себе вдома свого колишнього товарища по команді і його родину. Нам вдалося добитися, щоб він почав грати в зугдідському “Одіші” приблизно через тиждень після приїзду. А нещодавно ми відправили його до Німеччини “.

З особливим хвилюванням Маріам згадує Сашу, який місяць тому переїхав до Польщі. Батьки Саші залишилися в Грузії, вони працюють в одному з сімейних готелів Местії:

„Саша став моїм близьким другом. Ми його працевлаштували фітнес-інструктором на базі “Байя”. Я теж з ним тренувалась. На жаль, через те, що Грузія і особливо регіони не відрізняються економічною могутністю, Саша вирішив поїхати до Польщі, щоб допомогти батькам, які залишилися в Грузії. Саша був останнім українцем, якого ми проводили з Самегрело місяць тому. Поки що нових потоків біженців не прибувало“.

Уроки Маріам

Ці місяці навчили Маріам багато чому. Серед них іншими очима вона побачила себе та оточуючих – людей, які їй довіряли:

„Будучи емпатичною і емоційною, я знала це раніше, але це все одно було дуже напружено. Це непросте завдання. Інколи нам здається, що кожен може це зробити, але багато хто не має на це ресурсів, і, мабуть, у регіоні мала б з’явитися хоча б одна людина, яка б займалася організацією процесу допомоги українським біженцям. Це був і є, мабуть, найбільший досвід у моєму житті. Крім того, цей рік повернув мені віру в людей. Багато людей висловлювали бажання допомогти, віддавали останній шматок переселенцям, роздавали власні припаси. Я побачила, що жителі Зугдіді мені довіряють, довіряють мені пожертвувані продукти, навіть якщо річ йде про один ларі, вони все одно знають, що все це буде витрачено виключно за призначенням. З іншого боку, ці люди дали мені віру в кращий день і в те, що навколо нас ще є люди, які можуть протягнути руку допомоги іншим без будь-яких меркантильних мотивів“.

Війна триває…

Минуло більше року від початку війни в Україні. Емоції вщухають, почуття сповільнюються, тому й тих, хто в перші місяці війни активно брав участь у різних благодійних акціях, стає менше. Однак для Маріам війна в Україні та допомога людям, які тікають від війни, все ще важливі, як і в перші дні:

„У соціальних мережах, у ЗМІ це питання вже не висвітлюється в тій дозі. Звісно, ​​емоційний фон людей ще більше загострила інформація, яка надходила зі ЗМІ та соціальних мереж. Але ми добре знаємо, що навіть сьогодні з будь-якого міста України може тікати дитина, яка власноруч написала на вікні автомобіля одне слово - “дети”. Треба пам’ятати, що мова йде не про воїнів, а про звичайних громадян і, головне, про маленьких дітей, які, залишаючи рідні домівки, змушені пережити багато стресів і страждань. Люди начебто звикли до цих трагедій, ми знаємо, що ця війна не скоро закінчиться, а деякі люди, які спочатку брали активну участь у всьому цьому, намагалися уникнути додаткового стресу та емоцій для власної психіки і ніби відірвані від цих процесів, можливо, з одного боку, це зрозуміло, але ми знаємо, що війна триває, досі вбивають дітей і жінок, досі руйнують міста“...

Протягом цього року Маріам та її друзі працевлаштували в Самегрело близько 10 біженців з України та надали різноманітну допомогу приблизно 20 родинам.

Маріам також радіє, що українці, які приїхали до Самегрело, побачили, що опинилися там, де їм ніхто не відмовить у допомозі:

„ Інколи, коли ми гуляли вулицею з українцями, коли оглядали місто, люди, які нас зустрічали, гучно вітали нас “Слава Україні”, місто було вкрите українськими прапорами та написами солідарності, так є і досі. Ці прапори, ці написи - місто так і збереглося. Коли українці приїжджають і все це бачать, для них це знак, що вони потрапили у правильне місто, у правильне місце.“...

Підготовлено Dopomoga Ukraini